ПОЛИТЕ - все о политике в Украине » Наболело » Наш законний Президент - Андреас Мануель Лопес Обрадор (Щоб Ви й не мали сумніву)

НаболелоНаш законний Президент - Андреас Мануель Лопес Обрадор (Щоб Ви й не мали сумніву)

автор: | 14 ноября 2006 | Просмотров: 866
Упродовж багатьох місяців у Мексиці не вщухають широкомасштабні заворушення, спричинені відмовою прибічників кандидата від лівої Партії демократичної революції (ПДР) Лопеса Обрадора визнати перемогу на президентських виборах представника правлячої Партії національного руху (ПНР) Феліпе Кальдерона. Масові протести, у яких беруть участь мільйони маніфестантів, спостерігаються на тлі надзвичайно бурхливого і супроводжуваного численними актами насильства страйку вчителів на півдні країни (після захоплення страйкарями декількох радіостанцій було вбито 52-річного вчителя). Післявиборна веремія, так само як і бунт вчителів - людей у будь-якому суспільстві здебільшого консервативних, сумирних і розважливих - зайвий раз засвідчили стрімке зростання соціально-політичного напруження в країні, котра ще нещодавно правила неоліберальним оглядачам за взірець нібито правильного проведення економічних реформ.


Упродовж багатьох місяців у Мексиці не вщухають широкомасштабні заворушення, спричинені відмовою прибічників кандидата від лівої Партії демократичної революції (ПДР) Лопеса Обрадора визнати перемогу на президентських виборах представника правлячої Партії національного руху (ПНР) Феліпе Кальдерона.

Масові протести, у яких беруть участь мільйони маніфестантів, спостерігаються на тлі надзвичайно бурхливого і супроводжуваного численними актами насильства страйку вчителів на півдні країни (після захоплення страйкарями декількох радіостанцій було вбито 52-річного вчителя). Післявиборна веремія, так само як і бунт вчителів - людей у будь-якому суспільстві здебільшого консервативних, сумирних і розважливих - зайвий раз засвідчили стрімке зростання соціально-політичного напруження в країні, котра ще нещодавно правила неоліберальним оглядачам за взірець нібито правильного проведення економічних реформ.

Згідно з офіційними даними, під час виборів, що відбулися 3 липня, Кальдерон здобув 35,9% голосів, Обрадор - 35,3%, кандидат від Інституційно-революційної партії (ІРП) Роберто Мадрасо - 22,3 % (ІРП беззмінно протягом багатьох десятиріч правила у Мексиці аж поки у 2000 році її не переміг на президентських змаганнях Вісенте Фокс - представник Партії національного руху. Заснована в 1939 році ПНР, відома своїми тісними зв´язками з північним сусідом Мексики, відігравала роль провідної правої опозиції тривалому пануванню ІРП).

Виборчий суд відмовився задовольнити позов Обрадора щодо необхідності перерахунку голосів. Хоча й при цьому було визнано, як пише Ден Ла Боц (www.left.ru/2006/14/botz148.phtml ), що вибори не були суто чистими: однопартієць Кальдерона президент Фокс, всупереч вимогам законодавства, втручався у виборчий процес. До того ж спрямована проти Обрадора реклама, оплачена коштом ряду місцевих корпорацій, з´явилася вже після офіційної заборони на оприлюднення таких матеріалів.

У відповідь прихильники Обрадора не лише мобілізували величезну кількість людей для участі у масових акціях з вимогою перерахунку, але й заходилися формувати щось на кшталт ´мексиканських Рад´ - Національний демократичний конвент (НДК), який є представницькою структурою бунтівної опозиції. 16 вересня НДК на головній площі Мехіко, Зокало, за участю одного мільйона маніфестантів заявив про намір проголосити Обрадора президентом країни.

Конвент при цьому посилається на ст. 39 Конституції Мексиканських Сполучених Штатів, відповідно до якої суверенітет походить від народу, тож лише від його волі залежить зміна політичного ладу. Наречення Обрадора на мексиканське президентство заплановане на 20 листопада, тобто трохи раніше офіційної інавгурації Кальдерона. НДК розглядає останнього як узурпатора, апелюючи й собі до цінностей захисту народного суверенітету, демократії, самоврядних прав мас та соціального прогресу.

Ясна річ, більшість оглядачів розглядає ці бурхливі акції громадської непокори - помаранчеві за формою, та антиамериканські за змістом - в контексті загального зсуву Латинської Америки в лівий бік, що особливо наочно виявилось після нещодавнього успіху на президентських виборах у Нікарагуа Даніеля Ортеги - колишнього координатора виконавчої комісії Національного керівництва Сандіністського фронту національного визволення (СФНВ). ´Боліваріанська революція´ венесуельського президента Чавеса та націоналізація нафтогазового сектору лівим президентом Болівії Моралесом втілюють дух часу, несумісного з неоліберальною рецептурою.

Однак іноді поза увагою лишається та засвідчена дослідженнями з історії революційного процесу обставина, що ґрунт для цих зрушень готувався протягом декількох десятиріч. Не кажучи вже про трагічну історію чилійського президента Альєнде, досить лише згадати у цьому контексті діяльність лівопатріотичного уряду генерала Альварадо у Перу, який здобув владу у 1968 році на хвилі масового невдоволення земельною олігархією. Експерти-американісти відносять до його політичного та економічного інструментарію обмеження латифундизму й впливу транснаціонального капіталу, формування змішаної економіки через просування державного та громадсько-кооперативного секторів, розширення соціальних прав трудівників і можливостей їхньої участі в управлінні виробничими процесами.

У першій половині 70-х ліві тенденції виразно давалися взнаки у політиці еквадорського президента Лари. У Болівії уряд генерала Торреса запровадив державну монополію на продаж мінеральної сировини. Надзвичайно рішуче обстоювала впродовж 70-х років минулого сторіччя національні інтереси адміністрація генерала Торріхоса у Панамі, який здійснив націоналізацію великих іноземних банків. У Центральній Америці, особливо в Нікарагуа та Сальвадорі, провідну роль у лівому русі у ті часи відігравали військово-політичні фронти (СФНВ та ФНВФМ), які очолили збройну боротьбу проти місцевих диктатур. Однак всі ці ліві ініціативи не набрали в кінцевому підсумку незворотного характеру.

Рене Давід, один з найвизначніших фахівців у галузі компаративного правознавства, порівнюючи західноєвропейський та латиноамериканський політико-правовий досвід, якось зазначив, що ´європейські країни у наш час цілком оновили ідеологію, що панувала після Французької революції. Тут на першому плані опинилося нині піклування про соціальну рівність та економічний розвиток, яким у ті часи можна було зневажити. Такої зміни не сталося (або воно було не надто значущим) у країнах Латинської Америки, де панівний клас не зумів подолати соціальної нерівності. Ці країни стали жертвою небезпечних економічних труднощів. Те ж саме можна сказати й про країни Африки´.

Звісно, Рене Давід мав на увазі європейський досвід формування соціальної держави на кшталт ´шведської моделі´, що дав змогу соціал-демократам значно притлумити соціальні конфлікти, докорінно підвщити рівень життя і на певний час забезпечити майже цілковиту міжкласову ідилію. В його рамках відбувся зустрічний рух найбільш врівноважених і тверезомислячих кіл західних правлячих кіл, з одного боку, та реформ соціалістів - з іншого. Останні запропонували програму формування змішаної економіки, котра передбачала соціальний контроль над ринком і співіснування приватного й державного секторів через ряд заходів, до яких Томас Мейер (Дортмундський університет, Академія політичної освіти Фонду Еберта) відніс рівноправну співучасть працюючих за наймом на підприємствах щодо всіх основних питань діяльності підприємства; участь найманих працівників у визначенні умов їхньої праці; переведення багатьох ключових великих підприємств у громадську власність, регулювання ринкових сил шляхом доповнення їх елементами державного планування; законодавче визначення мінімуму заходів щодо забезпечення безпеки праці та гуманних трудових умов; підтримка конкуренції за допомогою не орієнтованих на прибуток державних підприємств у різних галузях; зобов´язання публікації балансових звітів великих підприємств; проведення спеціальної політики регулювання капіталовкладень.

В основі вибору на користь такого інструментарію - уявлення, що власність, як підкреслював Мейер, становить тільки юридичну назву історично сформованого та несталого за своїм складом пакету прав на ухвалення економічних рішень. Перехід частки цього пакету у руки тих, кого вони стосуються (або принаймні їхня співучасть у реалізації таких прав) розглядався ідеологами соціальної держави як засіб ефективного обмеження економічної влади, навіть якщо офіційно приватна власність на скасовувалась. Наприклад, співучасть працівників через профспілки у прийомі на роботу, звільненні та організації робочих місць вважалися в межах такого підходу прикладом ефективного поділу пакету економічних прав, що їх породжує власність.

Сьогодні, коли неоліберальні сили під гаслами служіння, за висловом Ріккардо Петрелли (Католицький університет Лувену), ´Трійці ПРИ-ДЕ-ЛІБ´ (ПРИватизація, ДЕрегуляція, ЛІбералізація) намагаються звести нанівець досвід соціальної держави (це виправдовується здебільшого необхідністю ´підвищення гнучкості й конкурентоспроможності в умовах глобалізації´), їм не варто було б забувати, що відсутність інституцій соціальної держави у країнах Латинської Америки є найбільш потужним чинником революціонізації суспільної ситуації. Досить у цьому контексті згадати, що в центральноамериканських державах і досі фіксується один з найвищих у світі показників ´індексу Джині´, що свідчить про величезний рівень майнового розшарування.

До того ж помітно, що нинішнє зміцнення лівого вектору в Мексиці, пов´язане не лише появою у політиці таких персон як Лопес Обрадор, але й діяльністю індіанського повстанського руху сапатистів зі штату Чьяпас на чолі з субкоманданте Маркосом, спостерігається після періоду запровадження місцевою елітою неоліберальних трансформацій під егідою МВФ. Експерти з цього погляду наголошують, що неоліберальні зміни були ініційовані ще попередником Вісенте Фокса - Карлосом Салінасом де Гортарі (його брат - Рауль Салінас - ´зажив слави´ в ЗМІ не лише як особа, засуджена нині за вбивство політичного супротивника, але й як, за поширеними уявленням, чільний діяч наркобізнесу - так званого ´Гольф-картелю´). Опоненти клану Салінасів вважають, що ´приватизація була використана наркомафією для відмивання доходів та зміцнення позицій у легальній економіці´ (див. www.rau.su/observer/N10_98/10_13.HTM).

Іншим фактором, що здавна живить революційні процеси у цьому регіоні, є реакція на потужний зовнішньополітичний вплив Вашингтону, яка часто-густо набирає лівонаціоналістичного характеру (націоналізм у Латинській Америці традиційно, на відміну від східноєвропейських країн, має громадянсько-патріотичну, а не етнічну спрямованість).

Сьогодні ліві сили у багатьох країнах світу організують акції на підтримку президентства Обрадора. З погляду політичної тактики - це, певна річ, для них є вельми виправданим кроком.

Як показали Майкл Хардт та Антоніо Негрі у своїй знаменитій ´Імперії´, сила лівих починаючи від 1848 року, полягала у вмінні резонувати в межах так званих ´революційних циклів´: ´Практика пролетарського інтернаціоналізму з найбільшою виразністю виявлялась у світових революційних циклах. В рамках цієї системи (національний) загальний страйк та повстання проти (національної) держави сприймались і насправді були елементами комунікації між вогнищами боротьби та процесами звільнення, що спливали у інтернаціональному вимірі. Від Берліна до Москви, від Парижа до Нью-Делі, від Алжиру до Ханою, від Шанхаю до Джакарти, від Гавани до Нью-Йорка рухи протесту віднаходили відгук та посилювали один одного впродовж XIX та XX сторіч. Цикл збігав таким чином, що звістка про повстання, яке почалось будь-де, поширювались та слугували сигналом у інших регіонах…´. Водночас, на думку Хардта та Негрі, ´ці світові революційні цикли були реальним рушієм, що стимулював розвиток капіталістичних інституцій та спонукав їх до реформ та реструктуризації´.

У сучасних умовах, вважають вони, заснованого на комунікації циклу такого чину не існує. Однак зі свого боку зазначимо, що будь-яке потужне резонування на кшталт акцій на підтримку Обрадора чи, наприклад, влаштованого раніше протесту проти планів французького уряду де Вільпена легалізувати безперешкодне звільнення молодих працівників, безперечно, сприятимуть відновленню інтернаціональної політичної комунікації.

Водночас ліві сили зацікавлені у прискіпливому аналізі руху прибічників Обрадора, причому не лише їхніх сильних сторін. Ден Ла Боц вважає, що, насправді, лідер Партії демократичної революції не має серйозної програми щодо співпраці з профспілками (www.left.ru/2006/14/botz148.phtml).

Безперечно, це є значною прогалиною, адже будь-який лівий рух, що претендує на серйозну участь в рамках механізмів парламентської демократії, є організаційно неповноцінним і уразливим, якщо він не має автономних джерел ресурсного живлення з боку потужного, організованого й рішучого профспілкового руху.

 (голосов: 0)

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.
Другие новости по теме:
Информация:
Теги
Популярные новости
Пресс-релизы:
Немного рекламы
Наш опрос
Наши партнеры
Дизайн сайта